«Місто любові – Тульчин» . Поезія Н. Погребняк
Мета: познайомити учнів із життям і творчістю поетеси-землячки Н. Погребняк та історією рідного міста Тульчина; через художнє слово, поезію виховувати любов до рідного міста, його історії; розвивати пізнавальні інтереси дитини, творчу активність та здібності.Цілі: Учні знатимуть: зміст прочитаних творів, висловлені в них ідеї, історію міста Тульчина. Учні вмітимуть: визначати власні цілі вивчення теми; висловлювати власне судження щодо поезії; аналізувати художні твори.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу, урок – мандрівка.
Обладнання: мультимедійна презентація, збірка поезій Н.Погребняк «Тульчину 400 років» та інші збірки поетеси.
Епіграф:
Місто каштанів, місто любові,
Славний і рідний Тульчин,
В кожному серці, в кожному слові
Вічним ти будеш один. Наталя Погребняк
Хід уроку
⦁ Організація класу.⦁ Установчо-мотиваційний етап.
⦁ Забезпечення емоційної готовності учнів до уроку.
Слово вчителя.
Тульчин! «Ти весь в історії іскристий, яка це радість побувать в тобі», -- писав про тебе П.Тичина. Ти щедрий на легенди і пісні, ти славишся людьми працьовитими. Це вони прославили і возвеличили рідну землю своєю творчістю. Серед них Микола Леонтович, Григорій Зорик, Марія Ясакова, Ніна Шаварська, Любов Маслова, Юрій Хмелевський, Станіслав Городинський, Наталя Погребняк та багато інших.
⦁ Цілевизначення й планування.
Слово вчителя.
Сьогодні на уроці ми перегорнемо славні сторінки історії міста Тульчина та познайомимося із поетесою-землячкою Н.Погребняк та її поезією, присвяченої рідному місту та його жителям.
⦁ Оголошення теми, мети, цілей уроку.
⦁ Узгодження цілей уроку з учнями.
⦁ Звернення до епіграфа.
⦁ Опрацювання навчального матеріалу.
⦁ Вступне слово вчителя.
Тульчин – місто на Вінниччині – гордо і значимо утверджується у своїй історичній дійсності, з шаною і вдячністю згадуючи всіх, хто прославляв його віками, та водночас звертається до своїх нащадків з побажанням звитяжними та благородними діяннями примножувати невмирущу та легендарну славу «маленького Парижа», як колись любовно назвали його вдячні європейські гості.
⦁ Виразне читання поезії учнем.
Величальна Тульчину
В крапельках роси,
Де видзвонює пшениця
Зернами коси,
Тут квітує на роздоллі,
Славить часу плин
Наша пісня, наша доля,
Рідний наш Тульчин.
Слава визвольного руху
Від Завалля йшла…
Гайдамацька сила духу
Серцю міць дала…
І як «Хороше» вставало
З буднів трудових,
Рідне місто розцвітало
Для дітей своїх.
Вже чотири сотні років
Бачить цілий світ
Поступальних наших кроків
Величальний хід.
Не згубили пам'ять роду
Ми в борні віків,
Бо п’ємо наснаги воду
Із криниць батьків.
Ти – окраса для Поділля,
Гордість прародин,
Наша віра і надія,
Батько наш, Тульчин.
Ми твої високо стяги
В майбуття несем,
По шляху добра й відваги
Давній рід ведем.
Учень 1.
Місто Тульчин – районний центр Вінницької області, розташований на правому березі річки Сільниця (притоки Південного Бугу) при впаданні в неї річки Тульчинки (колись Воловодівки).
Перші згадки про Тульчин з’явились в актах Люблінського коронного трибуналуПольші в травні 1607 р. Тому цю дату і прийнято вважати датою народження міста, хоча в деяких історичних документах наше місто згадується під назвою «укріплення Нестервар» ще на початку XV ст.. Сьогодні Нестерварка – це передмістя Тульчина.
Учень 2. Однак велика його історія розпочалась після 1609 року, коли польський магнат Валента Калиновський став володарем міста і переніс перший центр поселення з північного берега річки Сільниця (де тепер село Нестерварка) ближче до річки Тульчинки, а вже його син Адам, отримавши Тульчин у спадщину, близько 1630 року будує тут потужну фортецю, костьол та монастир у районі сучасних будівель взуттєвої фабрики та середньої
школи №1.
Звідси і розпочалась розбудова міста у всіх напрямках та славна його історія.
⦁ Виразне читання учнем поезії «Мій Тульчин!»
Мій Тульчин!
Тут на плесі блакитних ставків
Відкривають нам лебеді білі
Світ кохання, весну почуттів.
Мій Тульчин! .. Твій літопис гортаю,
Йду по сходинках долі – рядків
І гарнішого міста не знаю,
Що сміється в люстерко віків.
Надихав ти до творчості злетів
Архітекторів, пензля митців,
Композиторів, славних поетів
І таланту народних майстрів…
Мій Тульчин – це традицій коріння,
Що в історію йде крізь віки.
А нові і нові покоління –
Це міцні і високі гілки.
Мій Тульчин – це велика родина!
Спільне місто у нас і думки.
Жде у гості завжди Батьківщина
Нас, тульчинці, мої земляки.
Учень 3. В 1629 р. збирачі «подимного» податку зареєстрували в місті 751 «дим», що було підставою передбачати його населення в кількості біля 400 чоловік. Після перших гучних перемог Б. Хмельницького у національно-визвольній війні українського народу проти польського поневолення почалися соціальні хвилювання і на Поділлі. Залишки розбитих польських військ поспішно сховалися в Тульчинській фортеці. 20 червня 1648 року почався жорстокий штурм фортеці, очолили який козацькі полковники Максим Кривоніс, Іван Ганджа та Остап Гоголь (до речі, пращур відомого всім українського письменника Миколи Васильовича Гоголя). Спочатку три селянсько-козацькі атаки були відбиті, та те, з якою силою і люттю нападники штурмували фортецю, змусило поляків піти на перемир’я та видати до 2-ох тисяч євреїв, що відмовилися прийняти християнську віру. Після цього повстанці заволоділи фортецею та її скарбами, а захисників жорстоко вирубали майже всіх. Ця гучна на всю Європу подія не одне століття будоражила свідомість європейської спільноти, викликаючи смуток і осуд.
Учень 4. Після згаданих подій і гайдамаччини тульчинська земля у 1665 році зазнає спустошливого нападу татар, а згодом велике турецьке військо 1672 р. захоплює подільські міста, в тому числі і Тульчин, спалюючи їх на знак помсти за убитого в Ладижині сина турецького султана. Місто протягом кількох десятиліть занепадає, щоб згодом з новою, ще до цього нечуваною силою розквітнути до вершини європейської слави.
Учень 5. Зі згасанням роду Калиновських Тульчин близько 1726 р. переходить у власність до їх родичів – Потоцьких, одного з найбагатших та найвпливовіших родів Польщі, а в 1775 р. граф Станіслав Фелікс (Щенсний) Потоцький робить Тульчин своєю родовою резиденцією та будує палац, який своєю розкішною красою успішно сперечається з кращими королівськими палацами Європи. Вигідно розташований величний привітний палацовий ансамбль графа Станіслава Потоцького, споруджений м’язами, майстерністю і хистом тульчинських кріпаків під керівництвом кращих архітекторів Європи в купі з розкішною садибою – парком «Хороше» та світовими зразками архітектури, скульптури і мистецтва приносять Потоцьким і Тульчину широку славу і популярність.
Учень 6. Європейці в захопленні від тульчинського високопрофесійного театру з трупою у 200 акторів, художньої галереї з роботами знаменитих майстрів європейського пензля, від бібліотеки в 17000 томів кращих зразків світової літературу, друкарні, нумізматичного кабінету, від колективу найкращих українських майстрів вишивки, різьбярства, художньо-прикладного жанру в кількості до 500 чоловік. В різні роки частими гостями Тульчина стають керівники і визначні політичні діячі Росії, Франції, Польщі, Швеції, Америки.
⦁ Виразне читання поезії учнем.
Приїжджайте до нас
Край мій навесні,
Цій красі земній радіти
Хочеться мені,
Із долонь весни спивати
Ніжність і тепло,
А іще гостей стрічати
Хлібом і добром.
Приїжджайте до нас
Ви у будь-який час:
В Тульчині всі чекають на вас.
Ми на крилах пісень
Увійдем в новий день,
Щоб загадана мрія збулась.
Зорепадом щастя літо
Обійма Тульчин…
А в осінніх самоцвітах
Ще рідніший він.
І коли зимові шати
Місто одягло,
Хочу я гостей стрічати
Хлібом і добром.
Приїжджайте до нас
Ви у будь-який час:
В Тульчині всі чекають на вас.
Ми на крилах пісень
Увійдем в новий день,
Щоб загадана мрія збулась.
Учень 7. Стратегічно вигідне географічне розташування Тульчина на карті Російської імперії слушно зумовило дислокацію в місті російських військ на південно-західних її рубежах. В Тульчині створено штаб 80-тисячного угрупування російських військ, головнокомандувачем якого призначено фельдмаршала Росії Олександра Суворова (1730 – 1800). Тут він створює і навчає найчисельнішу армію світу, яка вже тоді була готова запобігти нашестю Наполеона на Росію. Квартирував полководець в одній з кімнат флігеля палацу Потоцького. Саме в Тульчині Суворов завершує свою знамениту працю «Наука перемагати», класичні положення якої не одне століття слугують військовикам усього світу. В центрі міста красується пам’ятник генералісимусу, а одна із центральних вулиць носить ім’я Суворова.
Учень 8. В 1806 році в Тульчині в складі військового корпусу деякий час ніс службу український письменник Іван Котляревський. У 1818 р. в Тульчині розмістився штаб 2 армії, офіцери якого створюють таємну організацію «Південне товариство декабристів». Організатором і душею управи був полковник Павло Іванович Пестель, ад’ютант головнокомандувача 2 армією. Молоді офіцери збирались на квартирі П, Пестеля. Серед них багато відомих імен декабристського руху.
Учень 9. На час перебування П. Пестеля в Тульчині припадають його зустрічі з Олександром Сергійовичем Пушкіним. Російський поет ще до свого заслання на південь Росії мріяв побувати у цьому затишному містечку Подільської губернії, де перебував штаб 2 армії і де серед революційно налаштованих молодих офіцерів мав чимало знайомих. Уперше йому вдалося приїхати до Тульчина лише в лютому 1821 року. Згодом поет ще двічі приїжджав у Тульчин – у серпні та листопаді 1822 р., де мав розмови з П. І. Пестелем та іншими діячами Південного товариства та його друзями-однодумцями. Ті зустрічі й щирі розмови про майбутнє Росії надихали О. Пушкіна на вірші, які навіки прославили Тульчин і перших провісників свободи.
⦁ Виразне читання учнем поезії.
Місто любові – Тульчин
І ваблять їхні звучні імена.
Та в серці зберігаю, наче свято,
Квітучі парки мого Тульчина.
В дитинства безтурботного світанки,
Нас мудрості священна сивина
У спогадах веде на рідні ганки
Малої Батьківщини – Тульчина.
Місто каштанів, місто любові,
Славний і рідний Тульчин,
В кожному серці, в кожному слові
Вічним ти будеш один.
Суворов, Леонтович, декабристи –
Легендами сповита давнина…
Минуле й сьогодення наше місто
Запише у літопис Тульчина.
Доземно уклоняюсь я народу,
Великому і мужньому сповна,
За славу невмирущу всього роду –
Єдиної родини Тульчина.
Місто каштанів, місто любові,
Славний і рідний Тульчин,
В кожному серці, в кожному слові
Вічним ти будеш один.
Учень 10.
Проте планам мужніх лицарів Вітчизни не судилось збутись: в грудні 1825 року П. Пестеля по дорозі із села Кирнасівка до Тульчина разом з іншими членами таємного товариства заарештовують. Його спочатку заточують в одну із келій Домініканського собору, що в центрі міста. А згодом одних ватажків таємного товариства декабристів ( в т. ч. і П. Пестеля) за наказом царя страчують через повішання в Петербурзі, а інших висилають до Сибіру на каторгу.
Іменем П. Пестеля в Тульчині названа вулиця, на якій він проживав, та споруджено йому пам’ятник, а в приміщенні колишнього «Офицерского собрания» нині знаходиться краєзнавчий музей. Ім’я О.Пушкіна носить міська середня школа-гімназія №3 та вулиця в центрі міста. Є в місті і пам’ятник О. Пушкіну.
Учень 11.
Історики і вчені-пушкіністи стверджують, що неодноразові візити
О. С. Пушкіна в Тульчин були викликані не тільки його політичними симпатіями до друзів-декабристів, але й таємною любов’ю поета до юної польської красуні Софії – дочки графині Софії Потоцької, а згодом дружини генерала П. Кисельова.
Закоханий поет присвятив Потоцьким не тільки поему «Бахчисарайський фонтан» з детальним описом в ній тульчинського палацу Потоцьких, але й ліричні розділи «Евгения Онегина», поем «Цыгане» і «Кавказский пленник».
Учень 12.
Починаючи з 1827 року, коли Друга російська армія вирушила на Кавказьку війну, громадсько-політичне життя в Тульчині, колись повне бурхливих подій, в якійсь мірі стихає, немов відпочиває та осмислює всю велич тут здійсненого.
З того часу минулі буремні події протягом ось уже майже 190 років викликають жвавий інтерес, все дужче притягуючи до себе увагу сучасників.
Про це свідчить і візит до Тульчина у 1947 році видатного українського поетка і громадського діяча М. Рильського , якому він присвятив свої вірші.
Учень 12.
А в центрі міста, по вулиці Колонтай, у затишному і зеленому куточку погляд допитливого мандрівника неодмінно зупиниться на невеличкому старовинному будиночку палацового типу з колонами, який в старі часи належав родині Абазів. Голова цієї родини генерал А. А. Абаза був управителем маєтку останнього з Потоцьких – графа Мечислава Потоцького – деспота і злочинця, якого російський імператор Микола І під час свого візиту до Тульчина змушений був відправити у в’язницю за його злочини над селянами та образу імператорської особи.
Маєток Потоцьких в 1865 році було передано Російському військовому відомству.
В сім’ї Абазів виховувалась дочка Гликера – майбутня матір видатного українського письменника Михайла Коцюбинського.
У буремні роки Жовтневого перевороту 1917 р. в будинку Абазів був революційний комітет, а потім чоловіча гімназія.
⦁ Виразне читання учнем поезії.
Фото з колекції В. Вігуржинського
Фотокартки старі – свідки мудрі сивин…
Наче доля людська, постає з них Тульчин,
Наче пам'ять живе на паперах старих,
Повертаючи час і людей дорогих…
Потьмяніли від зим обереги родин,
Та росте крізь віки, молодіє Тульчин…
…Ось фортецю – стіну об’єктив нам зберіг,
А ще спогад про тих, хто за неї поліг.
…Пестель в домі цім був.
Цих торкався гардин…
Вже в архіви списав давнє фото Тульчин.
…Ось будівлі старі… Це тих місць оберіг,
Де Суворов лишив пил з далеких доріг…
…Захищають собор дух молитви і дзвін,
Бо із Богом завжди був і є мій Тульчин…
Лине «Щедрик» у світ і солодить вуста,
Наче ластівки спів день Різдва огорта.
Слава й праця людей із прадавніх світлин
Повертається знов: є на фото Тульчин,
Щоб гордились сини, онучат линів сміх,
І спокут не було за минулого гріх.
Хай зневіри вітри, мов листочки з гільчин,
Не зривають надій на майбутнє, Тульчин…
Хай крокує любов по бруківках твоїх
І співають птахи у садах молодих.
Учень 14.
В 1856 р. Тульчин бачив відомого українського художника, близького друга Т. Г. Шевченка, Івана Сошенка (1807 – 1876). Саме Сошенку Шевченко присвятив свою повість «Художник».
В Тульчині І. Сошенко майстерно розписує іконостас Нестерварської церкви, а у палаці Потоцьких малює копію портрета графині Софії Потоцької.
Тульчинська земля подарувала Україні відомого письменника і поета історичного жанру Анатолія Свидницького (1834 – 1871). Його перу належить роман «Люборацькі» – одна з кращих оздоб української літератури, за високою оцінкою Івана Франка. Іменем А. Свидницького названо одну із вулиць нашого міста.
Учень 15.
Однак особливо щасливою подією на початку минулого століття для міста був зоряний час діяльності видатного українського композитора Миколи Дмитровича Леонтовича (1877 – 1921) – «українського Баха», «Подільського соловейка», як люб’язно називали його європейці.
Саме в Тульчині М. Леонтовичу доля визначила час і почесну місію звеличити українську народну пісню та довести її до світової слави, щоб потім стати самому визнаним феноменом музичної і пісенної Європейської культури.
В місцевому жіночому єпархіальному училищі (сьогодні – середня школа-інтернат) М. Леонтович майже 10 р. викладав музику.
Зараз біля цієї будови, в колишній хаті композитора, працює музей його імені, а далеко за межами України із задоволенням співають його шедеври пісенного мистецтва: «Щедрик», «Зашуміла ліщинонька», «Дударик», «Мала мати одну дочку» та інші.
⦁ Виразне читання учнем поезії.
Композитор живе у піснях
Під куполом тульчинського неба
Окрилений «Щедрик» летить,
Зворушує вабить до себе,
Як птах у бездонну блакить.
Озвалися звуки священні
У клавішах сонно-п’янких,
Немов Леонтович натхненно
І ніжно торкається їх.
У віках не зістариться музика,
По світах розлітається музика,
В майбутті озивається музика,
Що з народного б’є джерела.
Вчить добру вона, мудрості, вірності,
Світлий слід залишає у вічності
І духовні дарує нам цінності,
Бо з любові до нас ожила.
«Дударик» завмер напівслові,
Безбатченком вбитий глухим,
Але у росі світанковій
Воскрес композитор із ним.
І знову пісенне намисто
Моя Україна вдягла
І голосом юним і чистим
У Всесвіт його понесла.
Учень 16. Ім’я Леонтовича носить районний Будинок культури, дитяча музична школа, народна хорова капела, а також центральна вулиця нашого міста. В центрі Тульчина стоїть величний пам’ятник М. Леонтовичу у вигляді могутнього пісенного стовпа, звитого з українських народних мелодій, навколо якого успішно творить сьогодні успішна молодь місцевого училища культури та дитячої музичної школи, в приміщенні якої колись працював М. Леонтович на посаді інспектора шкіл. В буремні революційні роки та в період громадянської війни 1918-1920 рр., коли син йшов на батька, а брат на брата, руйнувалися не тільки духовні цінності, але й людські долі. Трагічно загинув від підступної бандитської кулі і наш подільський пісенний геній М. Леонтович.
⦁ Підсумок уроку.
Учитель. Місто моє, Тульчин! Твій колорит – неповторний, особливий, властивий лише тобі – місту, яке вабить до себе синьо-голубими очима ставів, різнобарвними килимами квітучих клумб, запашною прохолодою парків і скверів, веселим гомоном учнівської юні, закладів освіти, культури і торгівлі.
Закінчуючи наш урок-мандрівку в історію міста, хочу звернутися до всіх вас словами нашої поетеси-землячки Н. Погребняк.
⦁ Виразне читання вчителем поезії.
Землякам
Подільський край – місця благословенні,
Тінисті парки, храмів купола –
У дати величальні і знаменні
Збирає нас до отчого стола.
І серце переповнює по вінця
Любов, що не зітруть роки й віки,
Яка у серці кожного тульчинця
Живе в чарівнім слові «земляки».
Земляки! Одна у нас родина.
Земляки! Мета у нас одна,
Щоб завжди пишалась Батьківщина
Тими, хто із міста Тульчина!
Багато є у світі нас, тульчинців,
Що славлять край подільський у трудах,
А мова милозвучна українців
До серця віднайде єдиний шлях.
Єднаймося, брати землі одної,
Стрічаймося у свято за столом,
Хай линуть звуки пісні чарівної
Над нашим містом – рідним Тульчином.
Земляки! Одна у нас родина.
Земляки! Мета у нас одна,
Щоб завжди пишалась Батьківщина
Тими, хто із міста Тульчина!
Учитель.
Місто чекає своїх нових злетів в історію, своїх нових знаменитостей, своєї нової слави!
⦁ Оцінювання.
⦁ Домашнє завдання.
Написати твір-мініатюру «Місто любові – Тульчин».
Додатки до уроку:
У 1607 році на березі річки Сільниці, притоки Південного Бугу, виникло королівське укріплення Нестервар (передмістя Тульчина сьогодні й називається Нестерварка). «Нестер» означає Дністер, „вар” — місто. А в 1609 році король Сигізмунд ІІІ Ваза подарував Нестервар Валентину Калиновському. За Зборівським договором м. Тульчин залишається за Україною та входить до Брацлавського полку, але в 1654 році поляки повертаються.Рід Калиновських занепав, і близько 1726 року Тульчин перейшов до Потоцьких. одного з найбагатших і вельможних родів Польщі. Родина Потоцьких походить із місцевості Поток біля Єнджейова, де вперше згадується в 1236 році. Вона швидко збільшилась і досягла великого багатства. Майже три століття родина Потоцьких відігравала таку роль у Короні, як у Литві Радзівіли. На зламі XVI — XVII століть рід розпався на дві лінії — так звану Золоту та Срібну Піляву. Ці лінії започаткували сини Потоцького та Ганни Чермінської: Степан (помер у 1631 р.) та Андрій (помер у 1609 р.). Останній дав початок лінії Срібної Піляви, що звалася інакше «гетьманською». Власне, ця лінія у XVIII та XIX століттях набула найбільшого розголосу та значення. Син Андрій — Станіслав «Ревера» Потоцький (1579—1667 рр.) був великим коронним гетьманом. Він у свою чергу мав двох синів: Андрія (помер у 1702 р.) та Фелікса Казиміра (помер у 1702 p.). Фелікс досяг найвищих урядових посад і помер краківським каштеляном і великим коронним гетьманом. Правнуком Фелікса Казиміра був маршалок Торговецької конфедерації Станіслав Щенсний Потоцький (1752—1805 рр.).
Граф Станіслав Щенсний Потоцький після смерті своїх батьків (1772 р.) у 1775 році робить м. Тульчин своєю родовою резиденцією, сповна задовольняючи власні амбіції та претензії на виняткову велич і славу. В останній раз мурований замок знищили в 1768 році під час Барської конфедерації та Коліївщини, коли, як казав Т. Г. Шевченко, «гайдамаки ножі освятили», а народні ватажки Чуприна, Желєзняк, Белуга, Бондаренко в числі інших сіл і містечок Брацлавщини спалили і м. Тульчин.
У спаленому Тульчині лишилися лише кам’яні баби, які стояли по кутках старого замку і прикрашали руїни. Потрібно було будувати новий палац. В основу планування ансамблю в м. Тульчині була покладена схема, типова для палацово-паркового комплексу другої половини XVIII століття. Величезний 18-осьовий корпус з'єднувався напівкруглими галереями з великими флігелями. Зведення палаців палладіанського типу, що були схожі на італійські вілли відомого італійського архітектора останньої епохи Відродження А. Палладіо (1508—1580), було підхоплене всіма відомими архітекторами Росії, України та Польщі останньої третини XVIII сторіччя.
Його почали будувати в 1775 р. Закінчили будівництво в 1782 р. Архітектором був французький художник, хімік, механік Ла Круа. Будівля розташована на рівному плато (400×250 м) на правому березі річки Сільниці. Палац складався з головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під'їздом на 10 колонах із 8 пілястрами, а далі два бокові корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з'єднані скляними галереями.
До прекрасного під’їзду входили через головні ворота, які розміщувались посередині правого корпусу. Кожному, хто входив у палац, кидався у вічі напис над колонами, виконаний великими бронзовими, позолоченими літерами: «Чтобы в этом доме всегда пребывала свобода и добродетель». Над написом було розташовано позолочений герб «Пілява». Дах був критий мідними листами, у святкові дні його начищали до золотого блиску, щоб видно було далеко за межами міста. Вікна другого поверху трохи вищі від вікон першого, звідси можна зробити висновок, що саме верхній поверх відігравав важливішу роль.
Архітектор палацу просто і разом із тим талановито вирішив проблему опалення та каналізації. Головний корпус із його величезними залами завдовжки 68 м обігрівався лише двома камінами з рожевого мармуру. Стіни були подвійні, а в проміжках проходило тепло, таким чином весь палац перетворювався на величезну батарею. Під підлогою палацу проходили канави, вимощені цеглою. Вони мали вихід у парк під землею. Залишки таких каналізаційних ходів зустрічаються і сьогодні під час земляних робіт.
Внутрішні роботи палацу виконував голландець Меркс. Про палац писали: «Витвір відмінної та вишуканої архітектури». Йому не було рівних в Україні, і навіть велика столиця мріяла про такий палац. Сучасники називали його «тульчинським Версалем» або ж «Королівством Тульчинським».
У палац входили через великий вестибюль, який був прикрашений мармуровими східцями, оздобленими чудернацькими архітектурними металевими плетіннями. На стінах палацу висіли фамільні портрети 13 поколінь роду Потоцьких, писані маслом. На другий поверх вели парадні п’ятимаршеві східці з кованими перилами легкого амперного малюнка. У кутках стояли старовинні хоругви з гербовими знаками, під якими Потоцькі ходили на татар і козаків.
Інтер’єр покоїв прикрашала мозаїка, дорогі меблі, гобелени, старовинний французький фарфор та інші рідкісні речі. У великій приймальні меблі були оббиті чорною з позолотою тканиною. У залах була картинна галерея – роботи знаменитих майстрів: «Мадонна з Ісусом та Іоанном Хрестителем» Рафаеля, «Полювання на оленів» Рубенса, полотна Ван Дейка, Тенірса, Потера, Маленара, Лампі. Три картини з галереї Потоцького сьогодні експонуються у найвідомішому музеї світу – паризькому Луврі.
Достойним будь-якого монарха був і посуд у палаці – столовий срібний гербовий сервіз на 100 персон, польські кубки першої половини ХVІІІ ст. з гербами. До головних палацових цінностей належали також нумізматичний кабінет і бібліотека, що нараховувала до 17 тисяч томів.
Під стать колекціям були і приміщення: оббиті білим шовком стіни, ліплені стелі, розкішні меблі іноземних майстрів, карнизи з елементами гарного рожево-білого мармуру; величезна зала в правому крилі палацу, де Щенсний «літав» по паркету в улюблених танцях: вальсі, галопі, джиґуні. Гримів оркестр, а гості виголошували тости під залпи гармат. У лівому крилі були розташовані кімнати Станіслава та Софії, поряд – камердинера та камеристки. Вузенькі сходинки в товщині стіни вели від спалень вниз до парку та оранжереї, розташованої в навпівзакругленій галереї. У центрі галереї, за фонтаном, були вбудовані двері, що вели до турецької бані, інтер’єр якої був декорований у мавританському стилі. Ще одна мармурова турецька купальня була на озері в парку, який знаходився за палацом із північного боку.
За спогадами Юзефа Крашевського, парк було закладено в 1786—1787 рр. у зв’язку з приїздом польського короля Станіслава Понятовського. Принцип побудови парку такий самий, як в Умані. Створював його англієць Міллер. У тихій гладі води чудового озера відображалися каштани, японські софори, купали свої коси верби, здіймались до неба не бачені раніше італійські пірамідальні тополі, які завіз в Україну саме Потоцький. В оранжереях парку росли мандарини, апельсини, лимони, всюди були квіти й дивовижні птахи, біліли мармурові копії античних скульптур, у тому числі і «Фави» з вілли Фарнезі. У парку знаходилось невелике озеро, на якому були розташовані п’ять острівків. Один із них був відомий тим, що на ньому знаходився цвинтар, де були поховані улюблені собаки магната. Склепи, в яких вони були поховані, споруджено з чорного мармуру, а самі скульптури – з білого. Другий острівець славився тим, що на ньому була розміщена колекція птахів зі всього світу.
Багато уваги приділяв Потоцький і самому місту. Разом із палацом Щенсний Потоцький будує у різний час на південь від своєї садиби ряд культових споруд: у 1779 році — Миколаївську та Успенську церкви, у 1780 р. відновив розорений татарами домініканський собор (у мініатюрі нагадував собор Св. Петра в Римі). У 1832—1833 роки собор перетворений на православну церкву. У 1805 році побудував римсько-католицький костел в ім'я св. Станіслава. Також була побудована синагога, прокладено бруківку в центрі міста. Ще один палац Щенсний Потоцький побудував для своєї дружини — так званий „новий", менший. Архітектурою та величчю він поступається першому, проте не менш відомий.
Старий і новий палаци Потоцьких з'єднувалися підземним ходом, таким широким, що по ньому сміливо могли проїхати четверо коней. На початку XIX століття в систему підземних ходів міста, яка сполучала також колишній замок (сучасний базар) із розташованими навколо будинками, додалася підземна гілка до будинку Пестеля і дворянських зборів (краєзнавчий музей).
Турбувався також Потоцький і про селян, зменшивши трудову повинність селян до одного дня на місяць із кожного будинку, а потім замінив цю повинність на гроші, рахуючи 12 грошів на день. Талановитих дітей із кріпосницьких сімей направляв на навчання. Для бідних дітей часто влаштовував благодійні обіди, роздавав одяг, взуття.
Із володарями палацу пов’язані імена багатьох визначних людей: Карамзіна, В’яземського, Пушкіна, Герцена, Оноре де Бальзака, Яна Потоцького, польського мемуариста Яна Охоцького, Толстого, Міцкевича, Словацького (польського Лермонтова), які були близькими друзями С. Потоцького. До речі, тут мешкала муза Шопена – Дельфіна Потоцька, яка вийшла заміж за спадкоємця С. Потоцького Мечислава, італійський художник Лампі, великий композитор та піаніст-віртуоз Ф. Ліст, який давав кілька концертів у Росії, а один із останніх – у немирівському палаці Болеслава Потоцького. Слід додати, що Микола Потоцький усе життя був покровителем А. Рубінштейна.
Велику ставку в боротьбі за Польщу робила і Катерина ІІ. Відчуваючи близькі політичні зміни, Потоцький то виступав доброчинним громадянином Польщі, то схилявся до зближення з Росією. Намагаючись налагодити відносини з королем, Щенсний запрошує його в м. Тульчин для примирення. Король довго вагався, але запрошення все ж таки прийняв. Повертаючись у 1787 р. з Канева, де він зустрічався з Катериною ІІ (просив підтримки в боротьбі з опозицією), король заїхав у м. Тульчин до Потоцького саме в той день, коли у них обох був день народження. Потім він зауважив, що ніде його так сердечно та пишно не приймали. На згадку про цей візит Потоцький звільнив від панщини жителів міста, які жили в радіусі 7-8 км від центру. А в центрі було встановлено витесану з піщаника колону, на якій було зроблено меморіальний напис. Король також подарував місту магдебурзьке право (право вільної торгівлі). Подвійна політика Потоцького привела до створення Тарговецької конфедерації. Тульчин став політичним центром тарговичан, а Потоцького, маршала конфедерації, за зраду національних інтересів заочно засудили до смертної кари повстанці-костюшківці.
Незабаром Потоцький захопився красунею гречанкою Софією Глявоні, яку мати продала польському послу в Туреччині Боскампу Лясопольському. Потім вона стала дружиною кам’янецького каштеляна Іосифа Вітта. Дивовижна краса цієї жінки, а ще більше – її походження, стали темою багатьох оповідей і домислів. Ця заповзятлива жінка бувала в російському таборі Салтикова, Потьомкіна, зустрічалася з Суворовим. Що стосується великого прихильника жіночої краси Потоцького, то той, як побачив її, одразу ж втратив розум. Страждаючи від «любові» до втраченої «вітчизни», він без тями закохується в Софію. Минає час, Щенсний уже не приховує свого кохання, вивозить Софію в світ, чим викликає презирство з боку співвітчизників. У Тульчині влаштовуються бали, маскаради, театральні вистави, словом, життя «б'є ключем».
При палаці був театр, який мав постійно в репертуарі 5-7 опер та 2-3 концерти. Співали в основному італійською мовою. Потоцький був закоханий у театральне мистецтво і всіляко підтримував бажання рідних самим брати участь у виставах. Так, коли у 1804 році традиційно на Новий рік в Тульчинський палац з'їхалася родина Потоцьких, була здійснена постановка «Грецького Олімпу». Тут Софія виступала в ролі Юнони, Юрій був Юпітером, Вікторія — в ролі Гекуби, Розалія — в ролі Мінерви, Володимир — у ролі Марема. Глядачі найбільше аплодували Софії. Вона була чарівна і дуже вродлива.
Із Варшави до графа у 1804 році приїздив відомий польський придворний поет С. Трембецький, який написав поему «Софіївка», в якій за кожне слово Потоцький заплатив йому по золотому.
У 1791—1792 рр. в тульчинському палаці знаходився штаб польської коронної армії під командуванням двох видатних полководців – Юзефа Понятовського і національного героя Польщі Тадеуша Костюшко.
У 1796 році в м. Тульчині дислокуються війська 2-ї Російської армії під командуванням О. В. Суворова, який неодноразово відвідував палац у Тульчині та навіть намагався помирити Жозефіну — дружину Потоцького із самим Станіславом Потоцьким. Після смерті С. Щ. Потоцького (1805 р.) палацовий комплекс намагаються розділити між собою Софія Потоцька — дружина графа Потоцького і Мечислав Потоцький — син графа Потоцького від Жозефіни. Судова тяганина по розподілу маєтку тягнеться до 1822 року, коли помирає Софія Потоцька. Після смерті Софії Полоцької та довгих судових рішень палац стає власністю Мечислава Потоцького. У 1864 році тульчинський маєток Михайло Потоцький здає в оренду Г. Абазі, а в 1868 році М. Потоцький продає маєток своїй племінниці Марії Болеславівні Строгановій за один мільйон рублів. У 1869 році М. Строганова здає тульчинський маєток і місцеві промисли (млини, стави, ліси, пасіки, магазини, мануфактурний цех) в оренду. Певний період Тульчином і маєтком володіє князь Петро Ольденбургський, який у 1874 році продав тульчинський маєток із 47,325 десятинами земельних угідь військовому удільному відомству за 3,5 мільйона карбованців. Із того часу в маєтку постійно дислокуються російські військові частини, змінюючи одна одну, та надаються квартирні помешкання для офіцерів російської армії. Після Жовтневого перевороту 1917 року тульчинський маєток занепадає. У період громадянської війни в маєтку дислокуються війська Г. І. Котовського. У 1950-х роках у маєтку стояли військові частини Радянської Армії.
Довгий час тульчинський палац Потоцьких залишався непоміченим істориками мистецтва. Тільки поява зображення палацу на великій виставці, яка була присвячена польському просвітництву й організована Народним музеєм у Варшаві в 1955 р., посприяла тому, що все прогресивне людство звернуло увагу дослідників на цей надзвичайно важливий об’єкт історії середньоєвропейського класицизму. На картині був зображений маєток, що був копією тульчинського палацу з боку під’їзду (картина була написана в 1835 р. Йозефом Ріхтером). Лише тоді виникло питання про початок обов’язкових реставраційних робіт, і наша держава почала виділяти кошти на реконструкцію палацу. В наші дні в колишньому палаці розташовується Тульчинське училище культури. Щорічно тут навчається більше як 380 чоловік.
Велична історія палацу Потоцьких у Тульчині і сьогодні дозволяє розкрити значення цього архітектурного ансамблю для нащадків, туристичних груп і дослідників.
